Маляренко Олексій Андрійович

Поспішаю до школи. Ось і знайома стежка, вздовж неї насаджені дерева, як символ пам’яті про моїх односельчан, які повертаються з поля бою на щиті. Щоразу, проходячи повз цих молоденьких кленів, я стишую ходу. Біля кожного клена – табличка. Читаю: Руслан Бікмухаметов – чула, що він був неабияким спортсменом, мав досягнення, нагороди; Сашко Шиндряєв – у нього залишилися малі діти, батько їм треба, як повітря; Сергій Хомутовський – нещодавно його донька народила донечку. Онученька… Як шкода. Що він ніколи не візьме на руки те маленьке щастя; крайня табличка – Олексій Маляренко, мій учень.Моя пам’ять послужливо відтворює той час, коли я вперше зустріла Олексія на порозі нашої Возсіятської школи. Зазвичай, першачки, мов клопітливі пташенята, їх цікавить все, що оточує. Таким був і Олексій – жвавий, завжди усміхнений. Пам’ятаю, що посадила братів-близнят Маляренків за першу парту біля учительського столу, то ж, протягом чотирьох років дві пари пронизливо-голубих очей цих хлоп’ят були частинкою мого життя.Згадую, як малі Олексій та Іван, після дзвінка на перерву, чинно діставали з портфеликів дбайливо загорнуті пакунки з пахучими, пухкими пиріжечками і тоді чулося їх дзвінке: «Пиріжки! Кому пиріжки?!» Хлопчики простягали рученята з пиріжками і щедро пригощали всіх охочих однокласників.Знаю, що Олексій мав кмітливий і допитливий розум, тому, під час уроків математики, він був моєю надійною опорою. Я була впевнена, що мені буде з ким плідно працювати. Одного разу, коли на уроці був присутній директор школи, я запропонувала учням поставити мені будь-яке питання на тему. Ох і видав тоді Олексій! Спитав мене: «Надіє Борисівно, а скільки тонн зерна поміщається в бункері комбайна марки Джон Дір?» Якусь мить я спантеличено мізкувала, а потім чесно сказала, що не володію такою інформацією. Я запропонувала Олексію, щоб він сам розповів нам про це. Бачили б ви його очі, сповнені радістю і гордістю від того, що я доручила йому таку важливу справу – пояснити те, на чому від так добре розуміється. Ще б пак! Адже тато Олексія – фермер, щовесни він засівав землю, а щоосені збирав врожай. Змалку він привчав синів до цієї роботи, розповідав про всі тонкощі і мудрості праці на землі.

Сини… Батькова надія і гордість, мамина неосяжна і незрадлива любов, зміст її життя – все це забрала у сім’ї Маляренків росія. Олексій вже ніколи не приведе до батьківської хати дружину, не порадує онуками, не зігріє своєю турботою посивілу маму, не продовжить батькову хліборобську справу. Усвідомлення цього наповнює мою душу сумом, в такі хвилини я гостро відчуваю потребу вірити у безсмертя людської душі. Підсвідомо я сподіваюсь, що у безмежному просторі світобудови є чудова місцина, де живуть душі дорогих нашому серцю людей…

Ось і шкільне подвір’я, назустріч мені біжать мої першачки. Дивлюсь я на них і розумію, що зроблю все можливе для того, щоб виховати їх ментально, вербально і світоглядно не схожими на росіян. Поясню їм, що мати, хоча б щось, спільне з московитами в цивілізованому світі вважається непристойним. Навчу їх, щоб і дітей своїх навчили, що росія – це країна-вбивця, котра у ХХІ сторіччі, в центрі Європи розпалила війну, жертвами якої стали десятки тисяч громадян України. Розкажу своїм вихованцям, що люди, на честь яких посаджена кленова алея, це воїни, які ціною власного життя, зупинили російську навалу, захищаючи наше право жити на Богом даній нам Землі.

У цьому я вбачаю свою місію, як педагога. Я ще маю для цього час, та його вже не мають вони: Олексій Маляренко. Сергій Хомутовський, Сашко Шиндряєв, Руслан Бікмухаметов, Едуард Шабалін, Козаков Сергій, Олександр Зуєв.

ПАМ’ЯТАЙМО!!!

Підготувала: ДІОРДІЦА Надія Борисівна

Спогади Івана про брата – героя Маляренка Олексія Андрійовича

Рідко кому дарує доля брата-близнюка. Мені пощастило! Льоша і я - близнята! А це означає - завжди разом: всі радощі й смутки дитинства та юності ділилися на двох. Багато чого навіть батьки не знали - тільки ми удвох.

Фотографії ... однаковий одяг, однакові зачіски, однакові посмішки ... Передивляючись їх сьогодні, навіть я не можу впевнено сказати: де Льоша, а де Іван. Не дивно, що нас не могли розпізнати навіть близькі люди. Ото ж своєю схожістю ми користувались при кожній нагоді. Фотографувався на документи завжди хтось один, потім фото ділилися по-братерськи на двох. Навчаючись в університеті, ми могли складати екзамени один за одного, змінюючи лише одяг. Пам'ятаю, як одного разу мене на такому моменті заловив викладач вищої математики. Після цього випадку довелося до нього заходити завжди вдвох - по одному не приймав. Льоша веселий і жартівливий хлопець, був душею класу і компанії. Пізніше, працюючи рятувальником в Державній службі України з надзвичайних ситуацій (ДСНС), розповідав, що майже всі десеенесники прагнули виїжджати на завдання саме з ним. Він з дитинства допомагав батькам по господарству (а було воно у нас немаленьким), міг полагодити все від простої коси до комбайна. Пам'ятаю в підлітковому віці у нас за селом було 2га засіяно еспарцетом. Так ми з Олексієм за два дні його скосили звичайнісінькими ручними косами в валки, потім сушили і складали без батьків, розуміючи, що в них нагальніші справи. Сміялись ми, коли прийшов до нас наш товариш з проханням більше нічого такого не робити, бо його батько йому нас ставить в приклад і змушує його працювати. Зростав Льоша працьовитим, залюбки брався за будь-яку роботу.У нього не було безвихідних ситуацій, вмів швидко і правильно розв'язувати найскладнішу задачу, брав на себе відповідальність, був сміливим і впевненим у своїх знаннях і діях. Любов і повага до людей присутні були в ньому з раннього дитинства. Він ніколи не сперечався з нашою бабусею Нілою. Бабуся цінувала Льошину повагу до старших і хвалила його за це. Найважливішу роль у виборі професії рятувальника зіграла саме любов до ближнього. Йому хотілося., щоб якомога більше було в житті радості і щастя, а не сліз і горя. Саме за такі риси його цінили і поважали співробітники ДСНС.За те, що він гаркавив при вимові (це чути навіть на відео, що додається) керівництво ДСНС називало його "французом". Пізніше на фронті у нього позивний був "француз".Коли прийшла страшна пора для нашої Батьківщини, не міг Льошик залишитись осторонь - в перші дні війни добровольцем відправився до війська. Це був тяжкий період його життя, але він навіть в цей час жартував, підбадьорюючи всіх, хто був поряд. Фронт весь час рухався, рухалась і Льошина бригада. Кожного разу на новому місці доводилось в землі облаштовувати житло. Я волонтерив і бачив їхні бліндажі: завжди чисто, прибрано, тепло, по-домашньому ...(відео підтверджує мої слова).З перших днів війни Льоша на розваллях знайшов біленького котика. Всі свої ніжні почуття віддавав йому, називаючи його "мій КАМАЗ": годував його смачненьким, купував для нього найкращі шампуні, викупував, розчісував при кожній нагоді. КАМАЗ віддячував своєю відданістю, не відходячи ні на крок від Олексія. Любили котика і побратими, не раз просили у Льоші "позичити" його улюбленця, щоб зловив у них мишу. Кожного разу КАМАЗ самотужки втікав від них і повертався "додому". Любив пухнастий спати на плечі у Олексія. Радо з усмішкою зустрічали їх працівники складу БК, коли заїжджав за боєприпасами веселий водій, на плечі в якого сидів білесенький клубочок.(фото додаю)Таким був мій братик ...

Загинув Льоша, рятуючи побратима, навіть імені якого не знав. Повертаючись з виконаного завдання, він помітив пораненого бійця в лісополосі. Побратими просили його не зупинятися, за ним приїдуть рятувальники. Льоша зупинив автомобіль і побіг до пораненого, сказавши:"Я встигну ...", пролунав вибух ..., пораненого врятували..., мій братик загинув ...

Декілька місяців тому був я в обласному центрі. Раптом до мене підходять хлопці у військовій формі з радістю і неприхованим здивуванням:" Француз! Ти живий?". В мене хвилина заціпеніння і мовчання..., а потім пояснення...І знову чую такі знайомі, до болю дорогі та рідні слова, які червоною ниткою пройшли через наше життя:" Як схожі ... Як схожі один на одного ...". Знали ми від матері, що я старший за брата-близнюка на 10 хвилин. На жаль Олексійчик залишається вічно молодим, а мені нестерпно боляче усвідомлювати на скільки часу я стаю ще старшим з кожною прожитою хвилиною без нього... Сьогодні я прошу Всевишнього:" Господи, дай мені сили та навчи, як жити за двох, бо на інше я не маю права ні перед Тобою, ні перед братом-янголом Олексієм." БУДЬ ПРОКЛЯТА ВІЙНА ("спецоперація") ТА ВСІ ЇЇ ПРИХИЛЬНИКИ !!!...

Сповідь батька (Присвячується загиблому Герою рідному племіннику Маляренку Олексію Андрійовичу)

Алєксерова Н.В.

Гортаю сторінки життя, ними ділюся з вами.

Там радість, там мрії і затишок рідної хати.

Щасливі роки, ми з дружиною поряд з синами.

Не думав тоді я про горе, про біль і втрати

Не думав, що будуть зруйновані наші дороги,

Що горе і сльози засіє безжальна війна.

Летять журавлі в небесах крізь ракетні тривоги,

Поки доля пише Героїв нових імена.

Проклята орда нашу землю і долі руйнує.

Все спалює, нищить, вбиває людей без жалю.

Ми молимось з вірою в те, що Господь нас почує

І воїнів наших відважних закриє в бою.

Ще зовсім недавно були ми веселі, щасливі.

Ми мрії плекали, на радість сини нам росли.

І я, й Антоніна були до них добрі, дбайливі.

Синів своїх – соколів ми над усе берегли.

Іван з Олексієм прийшли у життя одночасно,

неначе дві краплі води схожі наші близнята.

Розумні, цікаві і вчилися в школі прекрасно,

Любов до землі перейняли у мами і тата.

Навчалися в ВУЗах, обрали самі свою долю.

Пішов Олексій в надзвичайники - справа важлива.

Іван наш - у фермери, бо небайдужий до поля.

Ми тішились всі, яка нива у нього красива.

Та все перекреслила, все зруйнувала війна.

За рідну Вкраїну пішов Олексій воювати.

Племінника вперше на руки взяв, міцно обняв:

«Вирощуйте хліб», а я йду, щоби вас захищати.

Пішло їх багато, відважних дітей України.

І краяла мамине серце глибока печаль.

Збирали на фронт допомогу від друзів, родини.

Машину віддав я, для хлопців нічого не жаль

Тужила бабуся, молилася, синку, за тебе.

Ми вірили, куля ворожа тебе не торкнеться.

Просили опіки і захисту в Ангелів з неба

Для тих, хто відважний і хто у бою не здається.

Я їздив на схід, волонтерив, старався для сина.

Та горе постукало в двері і час зупинився ...

Загинув наш син...Олексій, наша рідна дитина.

Поліг у бою, назавжди молодим залишився.

Не просто поліг,бо живим повернувся з завдання

І зразу назад – щоб товариша з пекла дістати.

Поранений вижив, для сина ж дорога остання ...

Загинув Героєм , щоб друга від куль врятувати.

Прости мене сину, не міг я тебе захистити.

Пробач мені рідний, що руки твої не тримав,

В твої 35 тобі тільки мужніти, і жити,

Але ти життя за свою

Батьківщину віддав.

Мій рідний синочку, вдивляюся в небо безкрає

І хочу дорогу твою поміж хмар віднайти.

Душа моя плаче, а серце невпинно ридає.

Я досі не вірю, що ти вже не з нами, прости....

І падають сльози на землю, розірвану болем.

І всюди могили , а з них виростають хрести.

І зранені душі здіймаються в небо над полем.

І мама не знає, як зможе тягар той нести.

Росте її туга і далі терпіти не сила,

Хоч ділимо горе від втрати важкої на двох.

Уклін тобі, рідна, за те, що синочків ростила.

Тримайся за мене, нехай допоможе нам Бог.

Бо нам треба жити і в землю зерно засівати

Заради Івана і внуків, і памяті сина.

Моя Антоніно, ти зможеш, ти мусиш, ти – мати!

А ще ти чудова бабуся і добра дружина.

Не плач, що голубкою не долетіла до нього.

Не плач, що від кулі ворожої не вберегла.

Ти дітям і внукам своїм не шкодуєш нічого.

Я знаю, що синові ти б і життя віддала.

Та він на щиті повернувся і все посіріло.

І наша родина в великій печалі сьогодні.

На крилах підносили ангели зранене тіло.

Остання дорога відкрилась у Царство Господнє.

Мій сину, В тобі наша сила, і гордість, і слава.

Тебе народили, за нас ти полинув до неба,

Тому нині плакати просто не маємо права,

Ми маємо жити за себе життя і за тебе.

Душею і серцем ми будем постійно з тобою.

Нам важко, та ми подолаємо біль і тривогу.

Наш сину, кровиночко наша, наш славний Герою,

Ми будемо жити і вірити лиш в Перемогу!!!